Гроза!
Точ́ене листя дуба
Термосить вітер.
Білочуба
Береза хилиться додолу.
По ніжній бересті подолу
Дощу стікають краплі слізно.
Повзуть над лісом хмари грізно.
Чіпляються за гострі шпилі...
Грім у небесному горнилі
Роздмухує вогонь священний.
Полоще дощ розлогі клени,
Сплітає віти осокорам...
Гроза несамовита в ѓорах!

Ми у печері...
Камінь... Тиша...
"Моя голубко наймиліша", -
Почула раптом.
Завмираю,
Мов потрапляючи до раю.
І вже нема грози, ні грому...
Несе солодка хвиля втому.
Усе пливе перед очима,
А в серці спрага невтолима.
Шепочу: "Найдорожчий мій,
Ми вдвох отут, серед стихій.
Дарма негода й дощ стіною,
Аби ти поряд був зі мною!"