- Згода. – кажу, і не розумію: нова система вимагатиме – дій за добро, за своє життя, якщо не схочу світлого майбутнього, то ворог. Вмирати не те, що не хочеться по-дитячому, а страшно по-людськи, по-дорослому – малі дитячі душі під шифером дорослості; бажаю бути не кимось, а рукою, звісно правою, влади необмеженої. Певна річ, все буде, але тимчасове: і майно, і щастя з дівками голодними, влада – та така, що дня не вистачить усіх повісити, винен чи ні, вже не обходить, пручався – а чому? Бо ворог новому! Старий ідіотизм під цукровим сиропом, ну що – смакує? Нове – шукає винних, я їм допомагав, знаходив, показую домівку і кажу: «Там! ». А не одна вона така нещасна, зате влада в моїх руках, володар пригноблених! Маю право давати жити чи не давати підлеглим і рабам. А собі, собі ради не можу дати, простити за безглуздість юнацького розуму. Хто мені простить? Мертвим усе одно, а живим – ні, живі з масками на обличчях, голоду і страху. Солдати рушниці кидали – лякалися, бачив одного: так посивів за півгодини, мов дід років з дев'яносто, одноліток мій, двадцять один рік від народження. Прийшов додому, та який там дім – барлога здичавілої людини! Подивився у дзеркало: в мене не те, що голова посивіла, навіть вії біліші од снігу. Я не їх злякався – ні! Сам ходив голодним, так само боявся, себе, себе побачив в очах людських – там видівся здичавілий брат їхній, без сльози співчуття і болю за братів земних.
Світанку вже не буде, завтра новий день розпочнеться, і, слава Богу, піду нас починок, байдуже, що на смерть. Таке життя колючим дротом стягує душу, сповиту живою матір'ю. Вона піднесла до вуст любов з молоком, а я відсторонився. Іти потрібно додому, де мати виховувала, де батька розстріляли. Зустріну брата та сестру. Якщо мене забули – то на краще; згадають того, по-дитячому доброго і веселого, а іншого не впізнають, по дорослому байдужого – збайдужів навіть до себе. Змінити світ – на що? Мене хтось просив чи, може, для початку запитували потребуючих? Що вони робитимуть із тим, чого так не вистачало? Стануть багатими, заможними, всі будуть рівними, хтось більше рівний, хтось менше.
Хто б зараз запитав в мене: «Хочеш, щоб твої діти світанок стріли під теплим промінням буття? ». А хто ж не схоче? І кажу трохи збентежено, але твердо: «Хочу! ». Та аби я знав, скільки наказів прийде: знищити, знищити, знищити! !! На кожному папірці мої клейноди – смерті. Не зумів побачити і відчути, що для мене є світло і майбутнє, а хочу збудувати для люду.
Мати простить, більше нікому пробачати, свої вб'ють, звикли в такий спосіб пробачати один одному. А де гуманність того самого майбуття, бо не воно зігріває, хоча для дурня вистачить і слів. Світлі мрії в супроводі праці малюють майбутнє.
Деякі тварини, відчуваючи смерть, ідуть до місця народження, напевно, сподіваючись знайти внутрішній спокій – це всього-на-всього тварини, - кажучи про безжалісність людську, то порівнюємо із твариною. Вони вбивають, щоб прогодуватися. Людина забула співчуття, як спробу осягнути чужий біль.
Дім, рідна земля. Торкаєшся долонями і відчуваєш тепло снігу та перемерзлої земельки. Дах треба замінити, побілити стіни. Згадую, коли ще батько дихав, на білому полотні стін вбачався розпис квітів, птахів; фарби різні та такі, од яких відірвати погляду не можна. Минуло – набіл пообсипався, від майстерності батьківської руки нічогісінько не залишилося. Вітер розвіює все по світі білім. Дивно: горить світло у вікні, чого не сплять? ! Ще є трохи часу, хочу посидіти ось тут, на лаві, коло хати. Не годиться приходити в гості без подарунку, а тим паче мені. Так, я гість, бо забув про рідне. Розповісти чи так і залишитися гостем для матері? ! Чи зрозуміє? Простить?
Піду, нехай прокляне, зітре на порох, що залишиться, вітер осторонь не стоятиме. Розвіє, і про мене забудуть. Побачу, чи торкнувся час її волосся та обличчя. Двері не замкнуті, тихо-тихо, людей немає, зосталися вічні душі, в хаті нічого, тільки стіл – страшна картина майбутнього.
- Мамо, - шепочу слабким голосом, ніби прийшов з вулиці, але запізно, хоча обіцяв і клявся не спізнюся, а все-таки запізнився.
- Мамо, - трохи голосніше. А вона незворушно сидить на столі і шепоче, нерозбірливо, сама до себе.
- Мамо, - говорю впівголоса.
Голова трохи повернулася, у протилежний бік від свічки, ніби не хотіла показувати обличчя, подумалося, не впізнала і злякалася незнайомця.
Жінка шепотіла:
- Старшого немає, пішов на зустріч сонцю, але він скоро повернеться і все буде як раніше: батько прийде на сніданок, попросинаються дітлахи, - голова повернулася на місце, рука простягнулася і взяла свічку, що стояла поряд, на столі, - зараз збуджу і ви їх побачите.
Жінка зі свічкою в руках пішла в глибину хати, куди світло не діставало; хода спокійна, певно, менші відпочивають, а вона просто не хоче злякати кольорові своїх дітей. На балках висіли тіла – повішані... Мати йшла повільно, і була змога потроху звикати до нового.
- Сплять, - пролунав її голос, - міцно сплять. Не зобижайтеся, вони втомилися, цілий день воду носили зі ставка.
- Мамо, - кажу, і не розумію, чи то вона, або примара. – Мамо, пробачте мені.
На очі навернулися сльози, крапля за краплею, опалюючи відмерзле обличчя, стікали донизу, від несподіванки хотів піднести долоні до обличчя, а вийшло так, що зловив обома руками перші краплини – руки теж замерзли!
- Мамо, пробачте мені за все, багато лихого зроблено цими руками, - жінка стояла спиною до гостя, у лівій руці продовжувала тримати свічку, а іншою погладжує ногу мерця.
- У мене не вийшло зробити обіцяне. Обман, то був лише обман. Таких, як я, було багато, дітлахів зі зброєю в руках. Вбивали ворогів, а коли все скінчилося, з'явилися вороги серед своїх. Ось і моя черга настала. Повірив у красиві слова, у чужі обіцянки, йшли за тими кого не бачили.
Лідер казав:
- Зробіть це, і піде на краще!
Минав час. Знову наказ: «Зібрати харчі. Треба допомогти однодумцям та ідейним послідовникам». А хто вони? Для мене, у першу чергу, невидимі брати і сестри. Батько і мати одні, інших не буває.
Чого вона не повертається до мене, усе спиною говорить. А одежа, тільки зараз помітив , що на ній подрана сорочка, ноги сині. Треба підійти і доторкнутися, може ще не збагнула, що це я – її син. Вимовляючи слово «мама», казав так, як колись ображав, стало соромно, і хочу виправити. Тихо, перебираючи ногами, підійшов, захотів покласти руку на плече, тіло матері подалося вперед і різко обернулося. Страшний холод охопив мою душу, тіло затремтіло – від мами залишився тільки дерев'яний кулон батькової роботи. Перед моїми очима був привид: очі білі, в них немає життя, немає і душі, лише тіло. Це не привиділося. Волосся білосніжне, а губи... у неї – зашитий рот. Кинувши свічку, жінка схопила руками мене за шию і почала душити. Я вихопив пістолета з кишені і... прямо в груди... привид побіг геть із хати.
Сидячи у темряві, я бачив тільки сніг у місячному сяйві та двері, що постійно хиталися туди-сюди од вітру. Світле майбуття настало... Напевне, із світанком вони завітають ще раз, для них в мене є дарунок – декілька куль. Чи сподобається їм? ! Байдуже, але дехто залишиться тут назавжди. Чи пустити собі кулю в голову? Не чекаючи на братів, що голодують. Їм не їжа потрібна, а кров, п'ють та п'ють. Я сам такий. Вбивав, і нічого. Заплющив очі, здалося, що заснув. Мабуть, так воно і є.
Сиджу у своїй рідній домівці за столом, усе приладдя для праці переді мною, пишу наказ про розстріл, але не вписую ім'я, все готово. Заплющив очі від утоми, відкриваю – стоїть варта, тримає під руки матір. Сказати нічого не можу, лише подумки закричав:
- Відпустити! Це ж моя мати, як взагалі ви посміли її чіпати? ! – але тільки подумав.
Вартові кажуть:
- Ви самі віддали наказ заарештувати і привести до вас.
- Бути цього не може, - промайнуло в моїй голові.
Мати навіть не пручалася, чому? Відсутні образи. Лише ледве-ледве підняла очі та посміхнулася. Маленькі зірочки в її очах засяяли ще яскравіше.
Один з вартових підійшов до мого столу, дістав з кишені аркуш паперу і показав наказ про арешт, а перед самим моїм носом, лежав інший, для розстрілу.
Я впав на коліна і кажу:
- Мамо, пробачте, це не я. Пробачте...
- Бог простить!
- Бог? – перепитую, - Як може простити Бог, коли я, тлінний, не зможу цього зробити. Собі пробачити, прокаженому?
- Рід людський слабкий, того й не може простити, сліпий перед чужим горем. Мріється, що обмине десятою дорогою, але... На те ми й рід людський – навчатися на своїх помилках, а Бог мудріший од нас: йому краще видно душі з неба, бо піднявся духом. Тобі заважає гординя, хустиною оповила очі, без того сліпі, от і важко збагнути. Пробачити – означає звільнити своє серце для світлого та чистого, а не звільниш – загинеш, сам себе позбавиш майбутнього.
Охорона рвучко схопилася, всім своїм виглядом показуючи небажання чекати на завершення процедури, та повела жінку на двір. Повели розстрілювати.
Кричу:
- У протоколі не вписано ім'я!
- Це формальності – відказав голос знадвору.
- Формальності? ! Це моя мама! Зупиніться! – а ноги чужі, не слухаються, всі наміри піднятися так і залишилися намірами.
Пролунав постріл. Повільно відчинилися двері. Широко розплющеними очима на картину смерті при повнім місяці. Один тримає наказ про розстріл, інший повільно опускає зброю, а тіло жінки потроху вкривається сніжком.
- Що це? ! Чи насправді усе? ! Бути не може – вітер влетів до кімнати, розгойдав тіла за спиною хлопчини і вилетів геть, загасивши світло. Темно, чується тертя мотузок по дереву. Ні, це не справжнє! Усього цього немає: ні мене, ні мотузок, нічогісінько! «Бах-бах» - мотузки пообривалися. Чується чиясь хода. Вони, брат і сестра, йдуть, певно за мною! У голові думки, як у вулику! Шумить, а зрозуміти хоча б щось неможливо! Тіло тремтить, сльози рікою біжать, а серце хоче вирватися і побігти геть – із душею! Їм вистачило на сьогодні, яке там сьогодні, навічно!
Очі заплющені! Ні, не хочу дивитися! «Стук-стук» - ніжками човгає дитина! Коло самої спини відчув дихання, мов лагідний вітерець дмухає! Смерть дихає ніжно – певно, із собою забрати хоче. По правді кажучи, довго зізнатися не міг собі, що саме я – кат, той, хто наказ віддавав, а не той, хто виконував. Поштовх. Так, я винен перед тобою, Боже, пробач, що згадую ім'я твоє в хвилину, далеку од життя! Бо ти є життя, а ми – сумнів між життям та смертю.
Раптом осяяло знадвору, та так, що відчув навіть із заплющеними очима.
- Стук-стук-стук! – пролунало у двері, і вони відчинилися. Подивитися страшно, бо світло може опалити.
З-поза спини пролунали радісні дитячі смішки, затупотіло в сторону дверей!
- Сину, - сказав звідкілясь голос, - ходімо!
Певно, омана – батька ж немає, вбили! Сам наказ підписував, бо згори натякнули, ненадійний! Нелюди, що вони зі мною зробили, перетворили на ката, змушували від кращого, од любові відмовитися і світла! Храмів же немає, нікуди піти вимолювати прощення! Вигнали Бога з рідної хати! А в мами були блакитні очі, мов небо влітку, коли жодної хмаринки, тільки блакить!
- Не бійся, - продовжує голос батька! Розплющив очі – і вже відчуття інші. Глянув довкола: хата новесенька, стоїть стіл, повний дарунків, глечик із молоком, хліб нарізаний, і від нього йдуть маленькі хмаринки свіжості, аж тепло на душі!
Пролунав стук від удару, я підірвався з підлоги! Знову хата обідрана! Світанок. Перші промінчики залітають у світ майбутнього, озирнувсь: за спиною хитаються порожні мотузки! Де ж тіла? ! Двері напіввідчинені, в них людина, обличчя не видно, але здається, що це батько:
- Ходімо, чи хочеш зачекати на своїх убивць?
Не знаю, кому вірити – собі? ! Чи залишитися та поквитатися за образу? Дивно, відрази ніякої не відчуваю і страху, тільки дивний сором на душі.
Ну вб'ю декількох, і ... Ні краще піду, далі, залишу їх сам на сам із новим світом, той, у свою чергу, приведе куди попросять. Важко через себе переступити.
- Ходімо, - кажу. Чоловік узяв мене за руку і повів на двір, де світанок потроху запалювався на обрії. Душа заспокоїлася і більше не просила помсти, а хіба то вона просила? Сніг, надзвичайно м'який, хрустів під ногами. Хата залишилася порожньою, а вітер розгойдував двері, інколи заходив усередину, але не було з ким програтися. Можливо, нові будівники знайдуться і приведуть до ладу овіяну часом домівку Бога.
