Я бачив у ві сні,як з Канівських могил, З свого навіку пьядесталу, Ступив могучим поступом Тарас, На землю,що стогнала і ридала.
Вклонившись низько мовив він: "Ну,здравствуй,рідна Україна, ти все ж така,як сотні літ тому, німа,заплакана і все ж на тих колінах.
Я мріяв як ти квітнеш у віках, Невже синів не народила, Щоб їх несамовита сила, Тебе собою захистила.
Щоб сльози витерли твої, Твою майбутність будували, І навіть у останню мить, Тебе з любовью споминали."
Зачувши те здригнулася вона, Сідий Дніпро ударив в кручі, Та тільки вітер шепотів: "Нема синів,одні ублюдки сучі." За владу б*ються,гають час, а поруч люди помирають І наплювати ім на них, По нотам вже чужим співають. Кричать що люблять,а самі, Останню шкуроньку здирають, Їм байдуже,що після них, Свої кишені набивають. І кожен мріє за кордон, Із нагробованим чкурнити, Щоб і не бачить іне не чути, Її як сон страшний забути. А їх любовь щоб зрозуміть, І вже до смерті не забути, В дитячі очі зазирни, Тих що голодні і роззуті, Стоять з простягнутой рукой, І щось людське вже тут відсутнє, Дивись з простягнутой рукой, Ото стоїть її майбутнє. З сльозами молять на очах ,Щоб подали їм ради Бога, І поховались мов клопи, Оті що вчили:"Нету Бога!"
Стоять неораны лани, Душа вже не шукає раю, Шепоче:"Господи,спас!" І горе розлилось безкраю .
Тарас замислислився,схмурнів, А потім мовив самовито: "Чому не виконали те що я вписав до заповіта? Чому любії мої як кайдани рвали, У ворожій чорній крові волю не купали? Чому ніхто не відповів, Зате що люд у хлів загнали? І щоб ніхто не виділявсь, В червоне всіх пофарбували? І знаете чому тепер,ви боїтесь правду голу, Бо незізнаетесь собі,що знову ідете по колу?
Бо й досі вами правлять ті, Що вас вночі у хлів зганяли, І всіх розумних і дурних, В червоний колір фарбували.
Бо ви робили тільки те, Те що вожді вам дозволяли ,А тих хто ні на соловки, І забувайте всі як звали.
Бо мозолями й горбом, На обще благо працювали, Й куди не кинь усюди клин, Свого нічого ви не мали.
І що ви маєте тепер? І де ж те благо що кричали? І що ж ви чорт вас забирай, сто років майже будували?
А будували ферму ви, де безкоштовно лікували, Щоб наше ви приумножали, І сили вас не покидали.
Ая ж за Вас мої молився, молився все життя своє, Затямте:"Наше,це не Ваше, а Ваше це коли твоє."
Учили Вас про все забуть, щоб видвернулись ви від Бога, І вии забули:"Горе Вам, бо то розплати є дорога."
Іось ви сірі і німі, мов вівцв загнані кошару, і не знайдеться ватажка, щоб за собой повів отарую
Та де ж Ви,де ж Ви Наливайки?, Та де ж Ви Гонти їх сини? Невже нащадків не лишили, Ні Кривоноси,ні Сірки?
Ану зови своїх синів , тих що родила і зростила! А Ви до неньки поспішіть , бо потім буде вже не сила!
Ануж бо разом вдарьте в дзвони, і неньку із колін зведіть, Атим хто матір відцурався, Господь ніколи не простить!
Богдан Гатило -ученик і товарищ Т.Г.Шевченка
Извиняюсь,очень много ошибок,разговаривать на украинском языке легче,но когда тебе диктуют на украинском для того чтобы,на вашем языке писать нужно учить украинский язык...
Я, конечно же, родился в России. Но есть и другая часть моей души, которая вздрагивает и восхищается, когда слышит мелодичные, мягкие (много мягче, чем у русских!) напевы украинской мовы. Эмоциональная амплитуда украинской народной речи настолько завораживает, что кровь в жилах стынет, сбивается дыхание, когда слышишь её! Спасибо вам за вновь испытанное волнение.
Я, конечно же, родился в России. Но есть и другая часть моей души, которая вздрагивает и восхищается, когда слышит мелодичные, мягкие (много мягче, чем у русских!) напевы украинской мовы. Эмоциональная амплитуда украинской народной речи настолько завораживает, что кровь в жилах стынет, сбивается дыхание, когда слышишь её! Спасибо вам за вновь испытанное волнение.