Яблуко в долоні

Спрацьований, з поморщеним лицем,
Сидів Семен самотньо на ослоні
В садку, де пахла м'ята з чебрецем,
Червоне яблуко тримаючи в долоні.

Те яблуко блискуче, молоде...
В Семена раптом засльозились очі.
Він пригадав Марусю. Як на те
Наснилася йому цієї ночі.

Її веселий сміх, неначе птах,
Летів із вітерцем за огорожі.
А на рум'янім личку, щічки так
На яблучка маленькі були схожі.

Покликала до яблуні у двір,
(Вони її колись садили разом),
Багато літ пролинуло з тих пір,
Гілки безжально покрутило часом.

І яблук не було, крім дрібноти.
Казав онук, що буде не до сміху,
Як яблуня порве гіллям дроти,
Або в негоду понівечить стріху.

Та дід не дав спиляти, бо вона
Дружиноньку нагадувала милу...
Тремтів у серці спогад, як струна,
Увись підносячись по небосхилу.

...Так і помер із яблуком в руці,
Немов заснувши, відійшов у вічність.
З усмішкою на зморщеній щоці...

А яблуню зрубав онук... у січні...